Фахівець у галузі ПВК про те, чому «Вагнера» не можна назвати «приватною армією», а російські воїни – це «солдати справедливості»
"Військовий бюджет США понад 700 мільярдів доларів, а в РФ він становить лише 46 мільярдів доларів, тому на виклики американців Росія може давати лише асиметричні відповіді", - вважає директор центру стратегічної кон'юнктури Іван Коновалов. В інтерв'ю «БІЗНЕС Online» експерт розповів, чому час, у який ми живемо, не можна назвати мирним, що можна поставити в заслугу екс-міністру оборони Сердюкову і чому в Росії погано ставляться до приватних військових компаній, хоча вони мають великі перспективи.
Фото: kremlin.ru
«МИ ПРОТИСТОЯНИМ АМЕРИКАНЦЯМ СПРАВЕДЛИВО НА 200 ПРОЦЕНТІВ, І САМІ АМЕРИКАНЦІ ЦЕ РОЗУМІЮТЬ»
— Іване Павловичу, чи можна сказати, що ми живемо у мирний час? Чи в майбутніх підручниках історії про нашу епоху писатимуть якось інакше?
— Звичайно, що наш час важко назвати мирним. Ми надто довго вважали, що холодна війна, яка колись розгорталася між радянським блоком держав і американським блоком, пішла в минуле. І ось тепер і я, і багато інших людей у Росії змушені констатувати, що ми повернулися приблизно до того ж формату відносин із Заходом. Причому саме американці роблять усе, щоб повернутись у епоху холодної війни. Зрозуміло, що зараз немає Варшавського договору, отже, наші сили для протистояння вже не ті. Радянський Союз був набагато сильнішим за РФ. А тепер Росія — фактично одна перед колективним Заходом. Втім, є ще Китай, який США також розглядають як свого супротивника.
Складається взагалі цікава ситуація: ні Росія, ні Китай офіційно не вважають Сполучені Штати своїм ворогом та опонентом. Проте Вашингтон чомусь вважає, що і Москва, і Пекін протистоять йому на карті світу. І робить це з однієї простої причини — тому що РФ і КНР не бажають покірно слідувати в американському фарватері, на відміну, скажімо, від Лондона та всієї Європи. Для європейців це комфортно, і по суті така васальна залежність їм потрібна. Але чи це нам потрібно? Навряд чи. І ось за цю виявлену норовливість Москва та Пекін оголошені ворогами. Але це лише підтверджує той факт, що США ніяк не хочуть втрачати свій статус світового гегемона, який вони надали собі в 1990-і роки.
Китай, до речі, не має такої мети — знищити США. Просто за минулі роки з партнера-спойлера вони поступово перетворилися для Вашингтона на партнера-суперника і цілком можуть задавити янкі економічно. Тому сьогодні Пекін намагаються зобразити столицею таку собі нову «імперію зла».
Що завжди було символом холодної війни? Це опосередковані війни, коли за зіткненнями невеликих угруповань та держав простежуються інтереси сильних країн-суперників. Ми бачили це у Грузії 2008 року, ми бачили це на Донбасі і зовсім недавно — у Сирії. Все це продукт зовнішньої політики США, усвідомленої політики, що йде від часів холодної війни. При цьому американці дуже люблять звинувачувати Росію у протистоянні їм. Хоча на тих ділянках, де ми справді їм протистоїмо, ми робимо це абсолютно справедливо. Не просто справедливо, а справедливо на 200 відсотків і самі американці це розуміють.
Дзеркально та сама ситуація повторюється стосовно Китаю. Це прочитується щодо ситуації з островами в Південно-Китайському морі, куди влітку минулого року зайшов американський есмінець Стітем (USS Stethem). Ці територіальні води китайці вважають своїми, тому вони відігнали порушника за допомогою бойових кораблів та винищувачів. Так само американці чинять по відношенню до Чорного моря. Тут прикладів заходу кораблів під зоряно-смугастим прапором не порахувати, останній випадок припав на цей лютий, коли в чорноморських водах з'явилися есмінець Ross та корабель Carney. А як НАТО поводиться у Балтиці, де північноатлантичний альянс періодично проводить військові маневри? Величезна кількість чужих кораблів та літаків роїться біля наших кордонів!
— Але американці постійно наголошують, що вони діють у рамках міжнародного права, а ми, мовляв, його порушуємо.
— Закон у них лише один — це закон усієї англосаксонської етики. Ця етика досить проста: вбивай, обманюй, зраджуй, аби це відповідало англосаксонським інтересам. Зараз це проявляється у всьому, аж до Олімпіади у Пхенчхані, де проти нас використовуються ті самі технології.
— Це вияв гібридної війни, про яку останнім часом модно говорити?
— Термін «гібридна війна» вигадали самі американці. Щодо опосередкованих конфліктів, про які я говорив вище, це звучить справедливо, коли відбувається опосередковане протистояння сильних держав у різних точках світу, з різних приводів та у різних вагових категоріях. По-іншому, в принципі, і бути не може: Росія може відповідати на випади проти неї лише асиметрично. Особливо якщо врахувати, що військовий бюджет США – понад 700 мільярдів доларів, а у нас – лише 46 мільярдів доларів ( такий заявлений російський військовий бюджет на 2018 рік — прим. ред.). Військові витрати трохи більші, але це не змінює співвідношення. Як Росія може діяти за таких умов? Тільки асиметрично. Американці називають це гібридною війною. Але, вибачте, у ту ж Україну було вкладено 5 мільярдів доларів, щоб зробити переворот! Це визнають навіть за океаном. Наразі близько 700 мільйонів доларів вкладено в українську військову машину. Нині вони передають Києву летальні озброєння, тобто фактично заводять конфлікт у безвихідь. Наприклад, нещодавно український міністр оборони Степан Полторак запевнив, що його країна вчасно отримає проти США протитанкові комплекси Javelin.
Конфлікт на Донбасі теж називається проявом гібридної війни. Але чи не здається панам американцям, що цим терміном вони виправдовують свою політичну неспроможність? На Донбасі трапилася не гібридна війна, а повстання людей, які не згодні з націоналістами та покидьками, які прийшли до влади у Києві, і таких людей багато. І Крим весь не згоден із переворотом у Києві, та Одеса. Що ж, всі вони бійці невидимого «гібридного» фронту? Ні, просто в американців все пішло не за їхнім сценарієм. Начебто вони успішно здійснили держпереворот, але проти цього повстали одразу кілька українських регіонів. Як це пояснити? У Вашингтоні і вирішили прикритися вигаданим терміном: гібридна війна.
Згадайте Ірангейт 1986 року. Американська фірма «Ентерпрайз», очолювана відставним генерал-майором ВПС США Річардом Секордом, таємно постачала зброю до Ірану та на виручені гроші підтримувала повстанців у Латинській Америці — Нікарагуа та інших країнах. То хто має право говорити про гібридну війну? Американці постійно так поводяться.
«ВСЕ, ХТО ЗА РОСІЮ, ТЕПЕР РАЗОМ. І БІЛІ, І ЧЕРВОНІ СИДЯТЬ В ОДНОМУ ОКОПІ»
— І все-таки війна нині набула нових форм: вона вже не лише гаряча і навіть не лише холодна. У ній беруть участь не лише люди в погонах, які присягали Батьківщині, а й ті, хто погон, начебто, не носить: від експертів і аналітиків до журналістів і про російських хакерів. У зв'язку із цим питання: кого сьогодні слід вважати захисниками вітчизни?
— Розмірковуючи з цієї теми, можна далеко зайти. Скажу одне: сьогодні перед очевидним ворогом і очевидним тиском на нашу країну і білі, і червоні в Росії об'єдналися. Все зараз в одному окопі, ми всі розуміємо, що іншого виходу ми не маємо. Усі, хто за Росію, тепер разом. Зрозуміло, що є і п'ята колона, але ці люди, як правило, своїх переконань не приховують.
— Те, що білі та червоні об'єдналися, було видно ще по Донбасу: Стрєлков із його білими ідеями тут якийсь час мирно сусідив із націонал-більшовиками та анархістами.
— Ігор Стрєлков ніколи не приховував своїх поглядів, близьких до монархічних, білогвардійських тощо. А люди, які з ним були, могли дотримуватись більшовицьких та інших червоних поглядів, але це не заважало їм разом тримати бій. Щодо журналістів... Я сам журналіст, мені на цю тему міркувати незручно. Все одно герой насамперед той, хто йде в атаку або відбивається в окопі.
«В американців все пішло не за їхнім сценарієм. Начебто вони успішно здійснили держпереворот, але проти цього повстали одразу кілька українських регіонів. Як це пояснити?
Фото: архів «БІЗНЕС Online»
— Проте ви колишній військовий репортер Першого каналу. Ви були в Чечні, Таджикистані, Афганістані, Іраку, Сомалі, Сербії та Косово. Ви бачили війну на власні очі. Тяжко було потім повертатися у мирне життя?
— Очевидно, що люди на війні бачать несправедливість існуючого світоустрою – це правда. І часто вбачають можливість вирішувати складні проблеми простими засобами. Коли ж повертаєшся у звичайне мирне життя, де є система ЖКГ, органи правопорядку і взагалі життєва рутина, це важко спочатку сприймати. Я знаю багато друзів, яким це було справді складно. Але, з іншого боку, я багато разів спостерігав і те, що люди, які повернулися з війни, стають справедливішими. Вони перетворюються на найкращих арбітрів, бо знають ціну життя, смерті та ціну цього слова.
Говорять про «важке військове минуле»... Але не всі вважають своє життя на війні важким. Я спілкувався з колишніми «афганцями» та «чеченцями» — отож, для багатьох із них це найкраща частина життя. Тоді вони відчували себе найбільш потрібними, та й життя їхнє було таке, заради якого варто було жити. Свої вольові якості ці люди потім зберігають надовго — до них звертаються по пораду, на них розраховують, бо знають, що вони сильні, не зрадять.
До речі, великий американський режисер Олівер Стоун, який зняв один із найкращих фільмів про війну «Взвод», якраз із таких людей. Хоча він завжди поводився як людина, яка начебто не воювала. Але я пам'ятаю: коли Стоун брав інтерв'ю у Фіделя Кастро, той одразу запитав: «Ви воювали?». Той: "Так". «Нагороджені?» "Так". І тоді Кастро потис Стоуну руку. Не має значення, що на війні вони могли б сидіти в різних окопах, і не важливо, що режисер «Взводу» на той час давно вже голлівудська людина. Важливо інше: їм стало легше зрозуміти одне одного. Хоча, по суті, люди, які пройшли війну, такі самі, як і всі інші. Війна – це одне, а твоє велике життя – зовсім інше.
Ось у мене росте маленька донька, яку я дуже люблю. Для мене вона є основним сенсом життя. Але коли вона народилася, трапився Донбас, і я поїхав туди. Я не міг зробити інакше. І все-таки найголовніше не там, а тут. Найголовніше – це наші діти. Більше того, і на війні найголовніше це світ.
- Світ, який десь далеко попереду?
— Ні, світ, у якому треба жити тут і зараз. Повірте: війна завжди забудеться. Ніхто не вічно розповідатиме про жахіття війни. Згадуються переважно смішні епізоди, те, що було весело. Але навіть ці епізоди переказувати важко, бо вони майже непристойні.
«Анатолій Сердюков просто ставив військових перед фактом, та й взагалі поводився образливо по відношенню до людей у погонах»Фото: kremlin.ru
«ПОЛОВИНА АФРИКИ, ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ І ПІВДЕННО-СХІДНА АЗІЯ ХОТЕЛИ БАЧИТИ У СЕБЕ НАШІ ЧВК»
— Колишнього міністра оборони Сердюкова у військовому середовищі заведено сварити. Тим часом існує версія, що саме він зробив усе чорну роботу з перетворення уламків старої радянської армії на професійні Збройні сили РФ. Чи так це?
— З Анатолієм Сердюковим усе досить просто. Про нього багато чого говорять, але ми повинні пам'ятати, що реформа армії, що почалася, — це все-таки реформа Сердюкова — Макарова. (мається на увазі екс-начальник Генштабу ЗС РФМикола Макаров — прим. ред.). При цьому багато робилося неправильно, починаючи від того, що Сердюков багато своїх реформаторських починань вкидав миттєво. Він просто ставив військових перед фактом, та й взагалі поводився образливо по відношенню до людей у погонах. Сергій Шойгу виправив цю ситуацію. З одного боку, він продовжив реформу Сердюкова — Макарова, але, з іншого, як людина, яка пройшла дві чеченські війни, що побувала біля керма МНС, він сильно підкоригував цю хвилю змін, що почалася в армії.
Проте ролі Сердюкова ніхто не заперечує: дуже багато почалося саме за нього. Але як він це робив? Він взагалі нічого ні з ким не обговорював. Сергій Кужугетович кардинально змінив ситуацію – він повернув військовим самоповагу. Наш військовий успіх у Сирії багато в чому заслуга Шойгу. Але ми не спростовуватимемо, що пани Сердюков і Макаров теж дещо зробили. Та сама фінансова реформа армії, збільшення грошового забезпечення військовослужбовців, вирішення проблем із житлом — усе це тоді розпочиналося. Але були зроблені й такі речі, які потім довелося міняти. Наприклад, переведення всієї армії на «бригадний підряд», як жартують у військовому середовищі, тобто ліквідували дивізії та полки, залишили одні бригади. Шойгу все це зрадив. Повернули й авіадивізії замість сердюківських авіабаз. Можна сказати, що реформа Сердюкова — Макарова була досить формальною і прагнула західних зразків, що для нас далеко не завжди прийнятно.
— Крім професійної армії, дехто відстоює право нашої країни і на приватні військові компанії (ЧВК), про які у нас останнім часом модно говорити. Ви присвятили темі ПВК кілька монографій і вважаєтеся одним з найбільших фахівців у цій сфері. Тож чи потрібні Росії ЧВК?
— На жаль, до приватних військових компаній у нас прийнято ставитися критично, бо ПВК у народній свідомості сприймається як найманська контора. Адже практично у кожного в сім'ї хтось воював, загинув чи просто був на війні. Тому в Росії панує переконання: якщо ти береш до рук зброю, ти робиш це для захисту Батьківщини. А ПВК у цьому контексті бачиться виключно найманською конторою, яка працює у зоні бойових дій, тобто береться за зброю не заради Батьківщини, а за гроші. Насправді реальна картина із ПВК виглядає дещо інакше.
У Росії ПВК є, але вони працюють у сірій зоні, тому що не існує федерального закону, що регулює діяльність таких компаній. Ті, що діють згідно з ліцензією, в нашій країні називаються ЧОПами (приватними охоронними підприємствами). Щоб поставити крапку в дискусіях про ПВК, треба чи то від них офіційно відмовитися, чи ухвалити відповідний закон, до чого, схоже, і схиляються. Вдумайтесь: у всіх провідних країнах працюють приватні військові компанії. Сумарна чисельність їхніх співробітників у світі – приблизно 1 мільйон людей. Це не так багато, але більшість співробітників наймаються поза штатом для виконання конкретних завдань. І в Росії для ПВК існує величезний потенціал для розвитку.
«Сергій Шойгу, з одного боку, продовжив реформу Сердюкова — Макарова, але, з іншого, як людина, яка пройшла дві чеченські війни, яка побувала біля керма МНС, сильно підкоригувала хвилю змін, що почалася в армії»
Фото: kremlin.ru
— У чому полягає цей потенціал? У тому, що відставні військові чи люди, які займаються професійною охоронною діяльністю у ЧОПах, чи зможуть реалізувати себе у сфері приватних військових компаній?
— Ні, я про інше: наші ЧВК були б одразу затребувані у світі. Величезна кількість світових країн захотіло б бачити наші ЧВК у себе: як консалтингові, охоронні, тренувальні тощо структури.
— Які це країни?
— Половина Африки, величезна частина Латинської Америки, Південно-Східна Азія — всі вони хочуть бачити наших військових фахівців. Але російська армія зі зрозумілих причин не може цим займатись на території інших суверенних держав.
Дискусія з цього приводу вже надто затяглася, хоча я говорю очевидні речі. Держдума вже двічі намагалася розпочати розгляд закону про ПВК, я сам брав участь в одній із таких спроб. Востаннє навесні 2016 року депутати від «Справедливої Росії» намагалися ініціювати розгляд проекту закону «Про приватну військово-охоронну діяльність». І що ж? Тепер, швидше за все, після відомих подій у Сирії Дума зробить ще одну спробу.
— Ви кажете про трагічні сирійські події, пов'язані з так званою ПВК «Вагнера»?
— Можна інтерпретувати і так, але сам інцидент не хочу обговорювати. Завдання, поставлені перед військовими професіоналами, вони мають виконувати, але закону, згідно з яким вони повинні діяти, досі немає. Як так?
— Кажуть, що співробітники ПВК, які беруть участь у сирійському конфлікті, заздалегідь підписують відмову від усіх можливих державних нагород та й взагалі багато чого підписують.
— Я про такі факти не знаю. У будь-якому разі вони знають, під чим підписуються і в чому полягають їхні права та обов'язки. Наприклад, американська компанія Kellog, Brown & Root (KBR) за своєю сутністю логістична, вона займається постачанням американської армії – від туалетного паперу до електричних лампочок. Проте за два роки іракської війни, де КBR займалася супроводом конвоїв, компанія втратила більше 300 людей, причому втратила в боях, хоча займалася начебто логістикою, рухаючи свої конвої з Кувейту і зазнаючи постійних обстрілів з боку бунтівників та ісламістів. І ці втрати — лише за два роки, а сумарні — значно більші.
«РУСЬКІ СОЛДАТИ — ЦЕ СОЛДАТИ СПРАВЕДЛИВОСТІ. ВОНИ ЗАВЖДИ ВОЮЮТЬ ПРОТИ СВІТОВОГО ЗЛА»
— Скільки зараз у Росії ПВК? Чи є якась статистика з цього приводу?
— Наголошую: у Росії ЧВК офіційно немає, поки що немає закону. Якщо ж говорити про компанії, схожі на ПВК, то їх набереться близько кількох десятків. Це «РСБ-Груп», Moran Security Group, «Антитерор-Орел» та деякі інші. Але для того, щоб працювати в рамках законодавчого поля, їм доводиться укладати субконтракти із західними ПВК, які мають ліцензію. Це дозволяє їм діяти за кордоном, де вони, до речі, закуповують зброю.
Щодо «Вагнера», то називати це з'єднання приватною військовою компанією неправомірно. Це просто журналістський штамп. У нас тепер усі навколо називають ПВК, але «Вагнер» — це радше добровольче з'єднання. Можна сказати, що воно діє на користь загальної концепції знищення терористів у рамках наземних операцій у Сирії.
— Росія не має власних військових компаній, натомість на нашій території, наскільки відомо, працюють британські ПВК. Що вони тут роблять?
— Британські та американські ПВК диверсифікують свій бізнес. Їм зовсім необов'язково працювати у зоні бойових дій. Наприклад, датсько-британська ПВК G4S (G4 Securicor) — найбільша військова компанія у світі, у них, на мою думку, одних штатних співробітників налічується до 3 мільйонів осіб. У Росії вони займаються питаннями системи безпеки для тієї чи іншої фірми, а в Іраку та Афганістані вони охороняють небезпечні зони та практично беруть участь у бойових діях. У РФ діють переважно британці, так. Так сталося, що вони прийшли на наш ринок, а американців не пустили сюди. Тут вони діють переважно як ЧОПи.
Бізнес у сфері ПВК може бути різним. Візьмемо для прикладу знамениту південноафриканську компанію Executive Outcomes, яка виграла дві війни - в Анголі та Сьєрра-Леоні. Але при цьому у них була своя телестудія та туристична агенція. А ми всі бачимо у дуже вузькому ключі: якщо це ПВК, то там обов'язково працюють люди з автоматами, які когось мочать. Але це не так. І я сподіваюся, що в Росії це нарешті зрозуміють.
- Кому в Росії по кишені наймати закордонні ПВК?
— У нас це багатьом по кишені. Хіба мало у нас забезпечених підприємств, яким, наприклад, слід розставити відеокамери в офісах? Російські підприємці наймають зарубіжних фахівців не як ПВК, а як спеціалістів з безпеки, як «сек'юріті». «Лукойл» залучає закордонні ПВК для охорони родовищ та персоналу в Іраку.
— Існує думка, що російські ПВК почали по-справжньому формуватись на Донбасі.
— Ні, це не так, у ДНР та ЛНР воювали добровільні з'єднання. Це патріоти країни, які борються не за гроші, а за Батьківщину. Інша річ, що багато хто з тих, хто воював добровольцями на Донбасі, потім опинився в Сирії, тому їх ув'язують у якийсь єдиний ланцюжок. Але хіба не логічно, що вони опинилися там? Хіба у Сирії ці люди воюють не як патріоти? Адже вони захищають у САР ті самі ідеали, що захищали в Україні. У Сирії російські громадяни борються зі світовим тероризмом, а на Донбасі вони протистояли націоналізму та фашизму. Російський солдат, як і взагалі російська людина, завжди воює проти світового зла, за правду та свободу. Наші воїни – це не «солдати удачі», а солдати справедливості.
Іван Павлович Коноваловнародився 25 грудня 1967 року у місті Осинники Кемеровської області. Російський воєнний журналіст, військовий експерт, кандидат історичних наук. Директор центру стратегічної кон'юнктури. З 1992 по 2003 рік працював на російських телевізійних каналах, переважно військовим кореспондентом. Потім був військовим оглядачем Видавничого дому «Комерсант» та інформаційного агентства РІА «Новини». Автор низки робіт про збройні конфлікти сучасної історії, а також з проблем будівництва Збройних сил РФ.
У 1986–1988 роках відслужив термінову службу у радянській армії у Монголії. 1989 року вступив на денне відділення факультету журналістики Московського державного університету ім. Ломоносова, який закінчив у 1994 році.
З 1992 року працював на Першому каналі Останкіно, був редактором та ведучим міжнародних новин у програмі «Ранок», вів свою кінорубрику «Від Мосфільму до Голлівуду».
З 1994 по 2003 рік був військовим кореспондентом в інформаційних програмах ГРТ (1996-2000), РТР (2000-2001) та ТВ-6 (з 2002 року - ТВС) (2001-2003). Працював для програм "Новини", "Час", "Авторська програма Сергія Доренка", "Вісті", "Зараз", "Підсумки", "Грані", що виходили на цих телеканалах.
Провів кілька випусків інформаційно-аналітичної програми «Время» замість Сергія Доренка у лютому – березні 1999 року.
Працював у гарячих точках, у тому числі в Чечні (обидві військові кампанії), Таджикистані, Афганістані, Іраку, Сомалі, Сербії та Косово. Особливої популярності набув завдяки репортажам з Багдаду під час війни 2003 року в Іраку (операція «Шок і трепет»).
У 2003–2006 роках – заступник директора центру аналізу стратегії та технологій.
2006 року вів радіопрограму «Військова рада» на радіо «Маяк».
У 2006–2008 роках – перший заступник головного редактора та начальник військового відділу журналу «Сенс».
З лютого 2007 року до червня 2013 року — головний редактор видавництва «Соціально-політична ДУМКА».
У 2011-2012 роках – військовий оглядач агентства РІА «Новини».
З жовтня 2012 року – директор центру стратегічної кон'юнктури. Це дослідницька організація, яка займається питаннями міжнародної безпеки, будівництва збройних сил, оборонної промисловості та військово-технічного співробітництва.
У 2014 році був консультантом із Сомалі російського бойовика «22 хвилини».
У 2016–2017 роках – начальник сектору військової політики та економіки Російського інституту стратегічних досліджень.
З березня по червень 2017 року – військовий оглядач та експерт на каналі «Царгород ТВ».
До плеяди патріотично налаштованих експертів, які рясно всіяли лавки телевізійних студій політико-аналітичних передач, додалася ще одна істотна одиниця в особі мужньої та привабливої людини. Іван Павлович Коновалов – справжній професій військової журналістики, кореспондент, який побував у багатьох гарячих точках планети, не раз ризикував життям заради отримання правдивої інформації про ту чи іншу подію.
На даний момент він очолює Центр стратегічної кон'юнктури та є кандидатом історичних наук.
Короткі біографічні дані
Ваня Коновалов народився місті Осинники Кемеровської області наприкінці 1967 року. Надалі сім'я Коновалових переїхала до іншого населеного пункту Кузбасу - Новокузнецьк. Як і всі тодішні радянські діти, він справно відвідував дитячий садок, а згодом – загальноосвітню школу. Навчався, загалом, непогано з усіх предметів, але найкраще процвітав у гуманітарних дисциплінах. Після випускного Іван задумав присвятити себе журналістиці. Щоправда, одразу надходити на журфак у плани амбітного юнака не входило. Щоб набратися досвіду, він улаштувався до редакції багатотиражної місцевої газети «На будівництві».
У 1986 році хлопця призвали до лав Радянської армії. Дворічну термінову службу проходив у Монголії. Після демобілізації у 88 році відразу ж визначився до редакції багатотиражки «Металург» Кузнецького металургійного комбінату.
Через рік після успішного складання вступних іспитів вступив на денне відділення факультету журналістики МДУ. ВНЗ закінчив у 94 році. Ще навчаючись в університеті, починаючи з 92 року працював на Першому каналі редактором та ведучим міжнародних новин. Одночасно був військком в інформаційних програмах ГРТ, РТР та ТВ-6 (ТВС) аж до 2003 року. У його арсеналі участь у програмах "Новини", "Час", "Вісті", "Зараз", "Підсумки", "Грані".
Працював під час проведення обох чеченських компаній, із ризиком для життя збирав матеріали для публікацій у таких небезпечних місцях, як Таджикистан, Афганістан, Ірак та Сомалі. Вів репортажі прямо з Багдаду під час війни 2003 року.
Після повернення на батьківщину 3 роки обіймав посаду заступника голови Центру аналізу стратегії та технологій.
2006 року був запрошений на радіо «Маяк» вести програму «Військова рада».
Надалі обіймав провідні посади у таких виданнях, як «Сенс», «Комерсант».
До 2012 року служив військовим оглядачем РІА Новини, а з осені призначений керівником Центру стратегічної кон'юнктури, де вирішував питання з галузі міжнародної безпеки та оборонної промисловості.
З 14 року перебував у самій гущавині подій на Донбасі.
- «Журфаківський дворик»;
- «Сержант та капітан»;
- "Війни Чорного континенту";
- «Солдати удачі та воїни корпорацій»;
- "Елементи оборони";
- "Військова тележурналістика: особливості жанру".
Справжні думки Івана Павловича
- Якщо наші канали новин прагнуть об'єктивності, то в Ей-бі-сі переважають ура-патріотичні сюжети. Якщо одночасно дивитися американські новини та російські, то вони дуже різні!
- Саме американці, а не ми роблять усе, щоб повернутися в епоху холодної війни. Різниця тільки в тому, що НАТО зберігся, а Варшавського договору вже немає, і СРСР був сильнішим за нинішню Російську Федерацію. Нині Росія фактично одна протистоїть колективному Заходу. Серед основних наших союзників у цьому протистоянні слід серйозно розглядати хіба що Китай.
- Закон англосаксонської етики один: вбивай, обманюй, зраджуй – аби це відповідало їхнім інтересам.
- Перед лицем єдиного зовнішнього ворога і влада, і опозиція у Росії об'єдналися – це добре для країни. Все зараз в одному окопі.
- Люди, які повернулися з війни, стають справедливішими, бо усвідомлюють ціну життя і смерті, ціну цього слова.
- Для багатьох «афганців» та «чеченців» війна – це найкраща частина їхнього життя, тому що тоді вони відчували себе найбільш потрібними, а у мирний час від них начебто відгороджуються стіною.
- Сердюков поводився образливо по відношенню до людей у погонах. Сергій Шойгу, який змінив його на посаді міністра оборони, цю ситуацію виправив. З одного боку, він продовжив реформи, що розпочалися за Сердюкова в армії, з іншого боку, підкоригував більшу частину змін. Шойгу повернув військовим самоповагу.
- Російські солдати завжди воюють проти світового зла. Наші воїни – не солдати удачі, а солдати справедливості.
- У нас був радянський заділ (якщо ми говоримо про конструкторську думку, про створення різних типів озброєнь), багато було задумано і розроблено ще за соціалізму. Але багато з задуманого не було реалізовано з урахуванням того, що Радянський Союз розпався, а російська армія та оборонна промисловість деякий час відчувала не найкращі часи. Довелося подолати багато перешкод, щоб повернути колишню велич хоч якоюсь мірою.
- Навіть у Сполучених Штатах відбулося розуміння того, що «кольорові революції» та зміни існуючих режимів на нові, більш демократичні, ведуть лише до хаосу.
- Навряд чи варто очікувати прориву у відносинах між Росією та НАТО. Водночас можна і має поступово рухатися до взаєморозуміння.
кандидат історичних наук
МДУ ім. Ломоносова
1994 року закінчив факультет журналістики Московського державного університету імені М.В. Ломоносова.
1994 – 2003 рр. – військовий кореспондент телеканалів ГРТ, РТР, ТВ-6-ТВС.
2003 – 2006 рр. – заступник директора Центру аналізу стратегій та технологій.
2006 – 2008 рр. – перший заступник головного редактора та керівник військового відділу журналу «Сенс». У 2008 – 2015 роках. – військовий оглядач ВД «Комерсант», інформаційних агенцій РІА Новини та ІТАР-ТАРС.
У 2010 році захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук.
У 2012-2016 роках. – директор Центру стратегічної кон'юнктури.
Сфера наукових інтересів: збройні конфлікти сучасності, проблеми міжнародної безпеки, ринки озброєнь, військово-технічна співпраця, оборонно-промислові комплекси.
Останні публікації
23.12.2016
У плані ринку військово-технічного співробітництва, щодо того, що йде на експорт (торгівля зброєю, простіше кажучи) взагалі все дуже просто: ми завжди тримаємо друге місце після США з однієї простої причини – у них обсяги набагато вищі. Наш ВПК пережив страшне потрясіння після розпаду СРСР, було зруйновано кооперацію. У нас зараз приблизно 14-15 млрд. обсяг продажів, у США – приблизно 32 млрд. Це абсолютно об'єктивний стан. Звертаю увагу, що ні французький, ні британський ВПК нас не можуть обійти, незважаючи на потужну промислову базу.